Прошу, панове, випийте хоч одну чарку, адже й не гріх то буде, коли це часом сприймете ром, як засіб для заспокоєння. Бач, а хвилювання шановного товариства спробуємо пояснити появою офіційного трейлеру, причому з українським дубляжем. Радійте, а мені вибачте за поспіх.
П’ятиріччя з моменту покупки свого першого номеру «Шпиля», я захотів урізноманітнити начебто ще місяць тому, отже заздалегідь почав міркувати над реалізацією. Знаменний день настав, але, на жаль, настрій був істотно зіпсований непрацюючою карткою пам’яті на фотоапараті, який, на мій подив, до того ж виявися з розрядженим акумулятором. Таким чином, викладаю тільки підшивку за п’ять років.
InGame - первое и на сегодняшний день единственное в Украине масштабное мероприятие электронных развлечений, организатором события выступил игровой журнал нового поколения «Шпиль!» при поддержке компаний «Intel» и «NVIDIA». В рамках фестиваля пройдет выставка компьютерного оборудования и презентации всевозможных новинок из сферы игровой индустрии, конференция разработчиков видеоигр, а так же конкурсы и чемпионаты с интересными призами.
Фестиваль InGame состоится 10-11 декабря в выставочном центре «КиевЭкспоПлаза».
Відверто кажучи, я погано розумію, чому над популяризуванням України задумалися зараз, напередодні футбольного чемпіонату, а не раніше. Невже ганебних стереотипів про нашу країну не існувало? Чи, можливо, до цього часу ми просто не були зацікавленні в позитивному іміджі країни? Навряд чи, бо неодноразово вже відмічено, що проблеми у нас не зникають самі по собі. Спроби були – не заперечую. Як приклад наведу серію роликів у 2005 році під назвою «Це моя Україна» з вдало підібраною музикою, досить оригінальною ідеєю, відображенням майже всіх куточків нашої країни. На мою думку, варто було б час від часу нагадувати цю соціальну рекламу нашим співвітчизникам. Не таким захоплюючим вийшов проект 2008 під назвою «Welcome to Ukraine», його, до речі, невдовзі забули і подальша доля невідома. Говорять, візитна картка України так і залишилася тільки у туроператорів.
Цікаво, що на промо-ролик з логотипом до Євро-2012 держава витратила приблизно 4 мільйони гривень. Однак, рекламний матеріал, який за задумом авторів «вмикає» світу Україну, як на мене відображає красу поверхнево. Слід, напевно, почекати продовження?
У ролику зокрема показані пам'ятки та панорама міст, які приймають євро-турнір, а також пейзажі Карпат і Криму.
28 жовтня 1940, світанок, майже четверта ранку, італійський посол з поспіхом доставив телеграму грецькому прем'єр-міністру Іоаннісу Метаксасу від Муссоліні із ультимативною вимогою надати військам Осі плацдарм на території Греції, в іншому випадку - оголошується війна. На що політик коротко, але рішуче відповів «НІ!». Цього ж дня мешканці Афін вийшли на вулиці, скандуючи «Охі!» (грец. Όχι). Так почався грецький спротив італо-німецьким загарбникам.
Знаєте, справді треба пишатися людьми, у яких не забракло мужності до кінця відстоювати національні інтереси своєї Батьківщини.
Віднедавна у нас, палких прихильників Криму, з’явилась ще одна забавка – сервіс панорам півострову від компанії «Яндекс.Україна». Отже, найяскравіші моменти життя, майже двох десятків міст, можна переглянути, увімкнувши режим «панорами». Нагадаю, запуск сервісу для нашої країни відбувся в березні цього року, коли користувачам стали доступні мальовничі види Києва.
Син Криму, патріот України, правозахисник і запеклий антисовєтчик – людина, яка перемогла сталінізм. Це – лідер кримськотатарського національного руху, голова Меджлісу Мустафа Джемілєв. Першу книгу про нього українською мовою щойно видали в Криму і її презентація в Сімферополі пройде 12 жовтня.
Книгу під назвою «Мустафа Джемілєв: Людина, яка перемогла сталінізм» написав один з кращих кримських журналістів, публіцист та аналітик Микола Семена. Він відомий за публікаціями в газетах «Известия», «Дзеркало тижня», «День» та інших вітчизняних і закордонних виданнях, редагував низку місцевих видань, співпрацював з Бі-Бі-Сі, працював у прес-службі кримського уряду, є співавтором низки книг і досліджень, заслужений журналіст України.
Ця книга – історико-політичного нарис про Мустафу Джемілєва, найвідомішого у світі кримського татарина. Він – лідер кримськотатарського національного руху. Багатолітній голова Меджлісу кримськотатарського народу. Колишній дисидент, політв‘язень і правозахисник. Лауреат багатьох міжнародних премій. Народний депутат України 3, 4, 5 і 6 скликань. Людина складної долі, яка пройшла через тюрми і табори, віддала десятки років життя у боротьбі з несправедливістю.
Автор книги розповів, що попри те, що він знає Мустафу Джемілєва ще з кінця 80 років, робота над книгою дала змогу глибше його зрозуміти і як людину, і як політичного діяча. Микола Семена називає його визначною людиною і зазначає, що Мустафу-ефенді вже кілька разів висували на Нобелівську премію миру. Він вважає, що таке рішення рано чи пізно Нобелівський комітет мав би ухвалити – адже Мустафа Джемілєв зробив величезний внесок не тільки у повалення радянського режиму, але й на чолі кримськотатарського національного руху домігся масової, проте мирної репатріації цілого народу на свою історичну батьківщину.
Книга не випадково називається «Людина, яка перемогла сталінізм», бо всією своєю діяльністю, думками, всім життям і політичним єством Мустафа-ефенді робив усе, щоб подолати це страшне, одне з найстрашніших в історії явищ – сталінізм, – зазначає Микола Семена.
Перший наклад книги – зовсім невеликий, лише 500 примірників. Майже весь він пішов у бібліотеки в Криму і за його межами, а також у кримськотатарські національно-культурні та освітні осередки, тож сімферопольське видавництво Валерія Басирова «Доля» уже випустило додатковий наклад – ще близько тисячі примірників. Але, судячи з усього, книга у продаж не надійде.
Товариш Цибуліно, напевно, назавжди залишиться в історії, та й безперечно в нашій уяві, неоднозначною трагічною особистістю. Соціальний гніт, дискримінація, постійні принизливі знущання, а згодом несправедливе ув’язнення батька, змусили «маленького» шевця з гетто розгорнути справжнє озброєне протистояння проти експлуататорів. Як нам відомо, «овочеве народне-визвольне військо» вдало скинуло диктаторський уряд Принца Лимона, та створило, швидше за все, Першу казкову республіку.
Звісно ж, слід було б розповісти свою історію підкорення Карибів 19 вересня на Talk Like A Pirate Day, та, на жаль, мав дуже обмаль часу. Отож, я, мабуть, почну з легендарної іграшки «Pirates! Gold» на консоль Sega Mega Drive. Гра, зрозуміло, сповна змусила мене випити бездонного моря. Добре пам’ятаю, що у мене був зошит накшталт старого бортового журналу з деякими примітками, розрахунками та перемальованими картами. Адже справжній капітан обов’язково повинен знати, де вигідніше закуповувати парусину і ром. Та не штурвал стискав в руках я, а звичайнісінький джойстик.
Ох, далекі острови кликали мене, спокушали пізно восени спекою. Тому я якнайскоріше підняв вітрила, щоб вийти з попутним вітром у море. Корсари 2 (вони ж «Пірати Карибського моря») одного разу назавжди змінили моє уявлення про жанр рольових ігор. Світ сповнений романтизму, пошуком скарбів; світ, в якому чуйні місцеві мешканці залюбки поділяться мішечком дублонів, а в їх хатинці знайдеться ще декілька старовинних перуанських ідолів. А головне - свобода дій: хочеш на Тортугу, а хочеш поблукай наодинці по джунглях.
Я просто не міг не чекати продовження, але принесло воно більше розчарування, ніж ностальгію по минулим часам. Корсари 3 та її багаточисленні доповнення обмежили в деякому сенсі гравця, майже позбавили його ходінню пішки, а другорядні завдання виявились трішки нудними.
Шкода, в майбутньому я не передбачаю радикальні зміни у жанрі. Чергове продовження Корсарів, здається, не викликає вже зайвих надій. A following sea to ye!
Ініціативна група маріупольців, проведе 19 вересня акцію «Маріуполь! Пам'ятай свою історію!». Учасники акції - історики, краєзнавці, журналісти та просто активні мешканці Маріуполя.
На площі Визволення о 15 годині буде проведено флешмоб у вишиванках, де організатори планують вишикуватися цифрою 1611.
«1611 - це одне з перших письмових джерел, де згадується козацька фортеця Кальміус, що дала початок нашому місту, - розповів один з організаторів акції Олександр Полянський. - Її вперше ввів в обіг історик Запорізької Січі Аполлон Скальковський ще на початку ХIХ століття. Так що Маріуполю зараз «стукнуло» 399 років, а не 232, згідно з офіційною версією. Ми просимо всіх бажаючих приєднатися до акції». Ініціаторами акції будуть розповсюджуватися листівки та наклейки на тему заснування Маріуполя, а також усно пояснювати свою позицію всім бажаючим. Всіх бажаючих взяти участь в акції ініціатори просять прийти у вишиванках або пов'язати синьо-жовту стрічку.
Drop anchor, mateys! Кхе, испанские колонии находятся во власти Дейва Джонса. Пришло время толстым котам в портовом трактире поделиться с нами несколькими дублонами. Набивайте трюм, да смочите хорошенько горло, ибо перед праздником предстоит опустошить еще пару губернаторских сундуков. Поднять Весёлого Роджера! Fair winds to ye!
Международный день подражания пиратам отмечается 19 сентября в более 40 странах. Это очень веселый праздник, когда люди подражают разговору пиратов, а некоторые любители при этом даже наряжаются в пиратские костюмы. Особо интересующиеся пиратскими байками, историей кораблекрушений обсуждают в День подражания пиратам литературу данного направления, слушают пиратские мотивы, танцуют, носят инвентарь с изображением черепа и двух скрещенных костей, и просто-напросто веселятся всей семьей, дружеской компанией или вместе с коллегами по работе.
Слова, я гадаю, вже не актуальні, фестиваль закінчився три дні тому. Нижче лише деякі фотографії Антона Шевельова. Також ви можете переглянути всі фотографії у тематичному альбомі.
У День Незалежності, коли я поверталася додому, проходячи повз мітинг на одній з центральних площ Києва, почула короткий, тривалістю з хвилину, виступ котрогось з мітингувальників. Цей виступ мене буквально заворожив. Літній чоловік говорив про те, що незалежність слід здобувати щодня і щодня доводити, що ми її варті. А щоб стати вільними, треба хотіти стати вільними. У цих словах було стільки внутрішньої сили й щирості, що я вирішила поспілкуватися з промовцем.
Степан Семенюк – один із перших творців загонів Української повстанської армії, колишній в’язень, чий смертний вирок замінили на 20 років каторжних робіт. І він один з останніх воїнів УПА, хто ще залишився живий.
Сьогоднішнє інтерв’ю – наш подарунок тим, кому цікава чесна історія України. Я запросила пана Семенюка в УНІАН...
Ми спускалися з Михайлівської площі на Європейську, намагаючись пробитися крізь «святкові» загороди Управління державної охорони та міліції.
- Прошу обійти площу та йти через Майдан, – сказав мені охоронець, не пускаючи йти по прямій дорозі.
- Та зі мною 80-річний політв’язень, йому важко ходити, пропустіть нас, – намагалася переконати охоронця.
- Нє положено, ето моя работа, - пробубонів він у відповідь.
- Мені не 80, а 90 років, і ми з вами прекрасно пройдемося по Хрещатику, – взявши мене під руку, сказав Степан Семенюк – політичний референт крайового проводу Організації українських націоналістів (щось на зразок ідеолога ОУН) та голова політичного відділу воєнної округи УПА. Цей дід виглядав справжнім аристократом порівняно з охоронцями від УДО, які нагадували радше зібрання поручиків ржевських, а не вишколених військових.
СТЕПАН БАНДЕРА – ЄДИНИЙ ЛИЦАР У ЄВРОПІ, ХТО 1941 РОКУ СКАЗАВ ГІТЛЕРУ «НІ»
Пане Семенюк, як 1939 року Галичина сприйняла прихід радянських військ?
Частина людей вітала прихід радянських військ. Симпатії до польської держави в українців не було. Хоча Польща була демократична держава, і, коли Україна була під Польщею, виходило багато української літератури, утім, на всю Рівненську та Волинську області існувала лише одна українська гімназія.
Що тут пояснювати? В українців завжди була мрія про свою державу. А 1939 року приїжджають радянські війська, а там людей підбирали з українців. Школи перейшли на українську мову. Правда, ввели й російську. Учителі пройшли перепідготовку.
Я сам, уже будучи членом ОУН, став учителем історії, у 1940 році пройшов підготовку в секції істориків.
Але після приходу радянських військ минуло два-три місяці, і з крамниць зникло все. Усе викуповувалося ”визволителями”, які відправляли продукти й товари до себе на батьківщину, проте нічого не привозили. Безперервно тривали мітинги, збори в містах. Люди запитували нову владу, чому немає мила. Нам відповідали: спочатку слід побудувати склади, а потім привеземо мило. Ставлення до Чернової армії змінювалося… Потім почалися арешти людей.
Німці ж були по-своєму ”чесні”, вони могли повісити людину, сфотографуватися на тлі шибениці та надіслати фото своїй жінці. Вони здобували життєвий простір без риторики про ощасливлення українського народу.
Чи знали ви Степана Бандеру особисто? І Романа Шухевича?
Вам тяжко зрозуміти що таке підпілля... Краще, аби ви цього не переживали. Ми жили під чужими документами, чужими іменами. На одній конференції був чоловік, на якого я звернув увагу. А потім упізнав його на фотографії, це був Роман Шухевич.
А Бандеру арештували в 1941 році, судили, кинули до концтабору, після 1944 року його теж в Україні не було. Але щодо Бандери й цієї суперечки – дати йому героя не дати героя... До речі, багато хто з нас відмовився від державних нагород. Не буду говорити, чи був Бандера героєм. Але він був лицарем. 1941 рік...
Уся Європа схилилася перед Гітлером. І Бандеру, якого арештували, офіційна влада Німеччина просить: відмовся від акта проголошення незалежної Української держави і тебе відпустять. Хто зважився сказати тоді Гітлеру: ”Ні”? Хто? Тільки Бандера. Й опинився в німецькому концтаборі. Його братів німці у цей час забивають в інших концтаборах.
УПА ЗРОСТАЛА В БОРОТЬБІ З ФАШИСТАМИ
Проросійські політики йому начебто не можуть вибачити створення батальйонів ”Нахтігаль” та ”Роланд”.
У той самий час, коли Молотов з Рібентропом були в чудовій спілці, аж до проведення спільних парадів, коли Москва активно допомагала Гітлеру своєю сировиною, хлібом (аж до 1941 року), було створено два українських батальйони, які нараховували не більш як сімсот солдатів. У російських військових формаціях при німецькій армії налічувалося понад два мільйони росіян. Там було кілька російських армій, які загалом називають власовцями.
Кричать про тих сімсот українців... А про два мільйони чомусь не дуже говорять. Більше того, власовців реабілітували. У Росії точиться дискусія про Власова, і ніхто не дає однозначної оцінки. Він виступав проти Сталіна. Російські історики відверто його не засуджують… Він створив армію, яка боролася проти більшовизму. Більше того, нам товчуть, що уніатські монастирі України та Білорусі були ”посібниками окупантів”. Але не згадують, що митрополит Вільнюський та Литовский, екзарх Московського патріарху Сергій (Вознесенський) уже на другий день після приходу німців відслужив молебень за ”освобождєніє от атеистического большевизма – худшего зла в мире”. Він створив у окупованих областях Росії православну місію з осідком в Печерському монастирі Пскова. І це дуже добре показує, як населення ставилося до совєтської влади. Цей митрополит був пов’язаний із Власовим.
Як формувалася УПА?
Перші штаби були створені на Волині, там умови для цього кращі – ліси, болота. Там був найтяжчий німецький режим. У Галичині німці лютували менше. Ці території раніше були під Австро-Угорщиною, старші люди знали німецьку мову. А в нас, на Волині, режим був дуже жорсткий. Мого дев’ятирічного племінника вбили просто тому, що він не сподобався якомусь німцеві. Машина проїжджала, дали по ньому чергу й усе...
Будь-яку армію, навіть чоту (взвод – Авт.) за один день не створиш. Українська повстанча армія, як вона називалася, насправді створювалася довго. Ми почали створювати свої збройні відділки ще за часів Польщі. А назвали її армією тоді, коли вона була остаточно сформована на засадах регулярного війська, з усіма службами, зокрема медичною та господарчою. Це завершилося по перших боях з німцями.
В УПА служили ті, хто сидів у польських, мадярських, румунських тюрмах. Українські ж землі були і під Румунією, і під Мадярщиною, і під Польщею. Склад УПА – це окрема довга тема. Скажу тільки, що в нас було двісті генералів колишньої Української народної армії.
Крім того, українці в Польщі, Румунії, Чехії, коли навчалися в університеті, проходили військову підготовку, служили у своїх арміях. УПА зростала й творилася в боротьбі із німцями. У травні 1943 року ми вже мали власні військові школи старшин. Випускали військових у рангу поручника (лейтенанта). Термінологія в УПА була українська. Був сотник (капітан)...
Німці в 1943 році в одній зі своїй газет оцінювали чисельність УПА від 120 до 180 тисяч людей. Але навіть якби армія налічувала 10 тисяч чоловік, то хіба вона могла б утриматися так довго, якби її не підтримувало місцеве населення? Німці або грабували населення, або депортували. Оточували міста, ловили здорових жінок і чоловіків, садили на машину й вивозили або в табір, або в село висилали до господарів чи на фабрику. Ми запобігали депортації, рятували людей.
Лише влітку 1943 року Німеччина відірвала від фронту на боротьбу з УПА на Волині 30 тисяч солдат, з літаками й танками.
Де воїни УПА брали зброю?
Ми її позичали… (Усміхається). А як ви гадаєте, в кого сьогодні беруть зброю кавказці?
Їм постачає світовий ісламістський терористичний рух.
Він постачає їм російську зброю?
Їм продають російські генерали. Але радянські генерали під час Другої світової війни зброєю начебто не торгували.
На початок війни за відкритими архівами на рубежах України було майже 9 мільйонів чоловік радянського війська. Це в півтора раза більше, ніж становила вся німецька армія. А ви знаєте, скільки з 9 мільйонів відступило на схід із початком війни? 800 тисяч. А решта здалися німцям, або розбрелися. Самих тільки дезертирів загороджувальні загони розстріляли понад десять тисяч чоловік.
Уявляєте, ті 9 мільйонів людей мали зброю. А німці, як ішли вперед, зброю не підбирали, у них був бліц-криг. А ми підбирали. Через два місяці після бліц-кригу сюди йшла німецька адміністрація. У нас було два місяці для власного становлення, і ми його використовували. Ми мали свої збройові (майстерні, де ремонтували зброю). Але ми не мали можливості виробляти зброю. Також брали німецькі бойові склади, де не було великої охорони.
Нині кремлівські ідеологи та їхні представники в Україні нас наполегливо намагаються переконати, що бандерівці – це бандити...
ОУН Бандери була не військова організація, а політична. Вона не займалася військовими справами, але готувалася до того, що свободу треба буде здобувати – і за допомогою зброї, і за допомогою дипломатії. ОУН створила УПА в боротьбі за українську державність. І це вже було пізніше.
ОУН ми організовували в 1929 році. УПА творилося весь час. Повторю: найактивніше УПА формувалося під німецькою окупацією. І перші сутички мала з німцями.
Але не забувайте, після 1946 року близько 60 тисяч співробітників НКВД-КДБ воювали проти УПА. Дискредитація УПА була колосальна. Радянська влада створювала терористичні групи, які вбивали мирне населення під виглядом УПА.
Сьогодні в пресі друкуються сповіді колишніх енкаведешників, котрі, видаючи себе за вояків УПА, убивали дітей та жінок.
Протягом 1946 року на Поліссі відбулося близька півтори тисячі боїв проти УПА. 1947 року були створені закони органів Держбезпеки, які тероризували населення під виглядом ОУН-УПА. За окремими даними, радянська армія використала півмільйона військових для боротьби проти українських націоналістів.
УПА БУЛА ЛЮДЯМ РІДНОЮ
СРСР був наддержавою, мав атомну бомбу. А УПА ще й через двадцять років після завершення Другої світової війни сиділи по лісах, боролися. На що вони розраховували?
Знаєте, німці були створили Варшавське єврейське гетто – із єврейською поліцією, управою. То була самуоправа, де євреї працювали. Бо мусили. Німці приходили до управи, могли сказати – дайте десять тисяч чоловік на роботу. Тих людей забирали, висилали до Аушвіцу, нищили. У цьому Варшавському гетто за два роки із 350 тисяч залишилося 5 тисяч євреїв! Що їх чекало далі? Газові комори, як і решту попередників.
У цьому гетто були відважні хлопці, які змовилися, підняли повстання. Вони назвалися Жидівська бойова організація. Саме так вони себе називали. Вони мали зброю. Гадаю, купили в німців. Учасник цього повстання вижив. По війні був лікарем у Варшаві, помер кілька місяців тому. Ці хлопці знали, що не знищать німецької армії. Але що їм залишалося? Працювати на німців, а по закінченні цієї праці йти як барани на смерть у газових коморах?
Настає момент, коли ти повинен вибрати, усвідомити, що ти людина, яка має честь і гідність. Сьогодні легко дискутувати... А щоб краще зрозуміти людину, проаналізуйте ситуацію, у якій вона опинилася.
Ви можете сказати, що я бандит. Можете сказати, що чеченка, яка бере на себе вибухівку й помирає, теж бандитка. А той генерал, який висилає нищити чеченців десятками тисяч, ким є?
Я у квітні познайомився з чеченцем, з яким у одному купе їхав до Швеції. Він казав мені, що його народ невеликий, їх було близько мільйона. За його словами, з часів депортації чеченців 1944 року по сьогодні після всіх воєн їх залишилося близько 400 тисяч. Гадаєте, чеченці колись це забудуть? Хай би хто був так званим президентом Чечні...
Чи були в УПА етнічні росіяни та євреї?
При УПА були відділи національних меншин – узбецький, казахський, азерський, була сотня росіян. І євреї були. Росіяни не хотіли воювати проти червоних партизан та проти росіян. І ми їх не змушували.
Скажу, як потрапляли до нас росіяни та нацменшини. Німці вчиняли дуже жорстоко з полоненими. Зазвичай полоненим допомагав Червоний Хрест. Ті, кого не розстрілювали, отримували листи, продукти. Червоноармійці як полонені не були охоплені нормами міжнародного права. Сталін, як ви пам’ятаєте, сказав, що в нього немає полонених, у нього є або загиблі герої, або зрадники. Їхня влада їх зреклася.
Зазвичай, полонені гинули під дощем. А німці могли пристрілити тих представників цивільного населення, хто давав їм їсти. А потім полонених почали відгодовувати, щоб використовувати проти нас. Тож нам було вигідно мати колишніх червоноармійців як союзників і допустити, щоб німці використали їх проти нас. Національні частини були автономні, вони жили своїм національним життям.
Ви не боялися російської сотні та інших колишніх червоноармійців?
Серед них зрадників було не більше, ніж серед наших.
Які момент війни ви запам’ятали найбільше?
Заходимо в село, а люди біжать назустріч: українська армія, це – українська армія... Вона була людям рідною.
Сьогодні стартує восьмий джазовий фестиваль «Джаз Коктебель-2010», який триватиме до 12 вересня. За ці дні на гостей чекають виступи відомих гуртів, а також кінопрограма «Музична ейфорія», в рамках якої покажуть найкращі артхаусні фільми, пов'язані з джазом.
«Джаз Коктебель» цьогоріч відбуватиметься на двох головних сценах - Nujazz Stage і Волошинській сцені в саду будинку-музею поета. Слухачів сцени Nujazz розважатимуть справжні зірки вітчизняної і зарубіжної музики: «Faerd Trio», «Срібне весілля», Олег Скрипка з джаз-кабаре «Забави» і легендарна російська група «АукцИон» із спеціальною програмою.
Також у програмі виступи американського барабанщика Ела Фостера і вокаліста гурту «Dephazz» Карла Фрієрсона, який виступить разом з українською «Даха Брахою». А от Волошинська сцена зустріне джазових гурманів імпровізаційною музикою талановитих і відомих музикантів. Ну і для найвибагливіших слухачів відбудеться показ німого кіно 20-х років під живий музичний супровід.
Минуло 25 років відтоді, як не стало Василя Стуса. В ніч з 3 на 4 вересня у селищі Кучино Пермської області померла геніальна людина, письменник, перекладач та правозахисник. Здавалося би, з настанням незалежності Україна визнає в цій людині героя і зрозуміє, якого талановитого сина втратила. Героя Василю Стусу і справді дали, але от що стосується розуміння та визнання, тут все набагато гірше.
Донецький національний університет, який закінчив у далеких 50-х роках Василь Семенович, так і не отримав його ім’я. Хоча ініціатива йшла знизу, від молоді — студентства та випускників. Зараз вже екс-ректор ДонНУ Володимир Шевченко, виливши на ім’я поета досить багато бруду вустами своїх помічників, загітував вчену раду проголосувати проти надання імені поета університету. А як би чудово було б на питання, ти що закінчив, відповідати — Стуса. І скільки б людей дізналося б, почитало, поцікавилося, занурилося. Але, мабуть, не судилося, та й це вже справи давно минулих днів.
Щоправда є і дещо нагальне. Кілька років тому той самий ректор та його заступник у Донецькому обласному товаристві «Просвіта» Марія Олійник слізно обіцяли — на пам’ять про те, що в донецькій alma-mater вчився кандидат на Нобелевську премію з літератури, встановлять пам’ятник. Прямо навпроти головного корпусу.
Мовляв, донецька влада в особі губернатора, тоді ще Володимира Логвиненка, вже пообіцяла виділити на це гроші. Але справа ця швидко зам’ялася, і жодного пам’ятника немає. Як не дивно, але влада свої повноваження виконала і гроші виділила, а от «Просвіта» необхідні для тендера на проект пам’ятника документи не подала. В решті решт, гроші витратили на інше. Висновки очевидні, сумніватися, хто патріот і відповідає за свої слова, не доводиться.
Отже і квіти класти доведеться не до пам’ятника — а до меморіальної дошки біля філологічного факультету ДонНУ. Ця подія відбудеться сьогодні ввечері.
Але сьогодні сумний день, і, мабуть, краще почитати трохи спогадів про поета та його останні дні від його друзів.
Наприклад, Ірина Калинець, львівська письменниця, літературознавець, політв’язень радянських часів, пригадує: «Пам’ятаю, як одного року на Різдво, на Василів день народження, в таборі наше жіноче товариство вирішило заколядувати йому. Морозяний вечір — і коляда розноситься над зоною. Наступного дня Василь написав, що чув, як щось пищало там, за дротами (сміється), і тут же таємно (через табірну службу) передав прекрасний вірш про коляду, дівочі голоси.
Улітку 1975-го ми довідалися, що Василь у важкому стані: через сутичку, спровоковану одним із російських поліцаїв, він понервував — і загострилася виразка. Ми відразу оголосили голодовку — на знак протесту проти того, що Василеві не було надано вчасну медичну допомогу. Через три дні його забрали на лікування.
На засланні я кілька разів мала телефонні розмови з Василем. Одного разу замовила таку розмову, але на дві хвилини запізнилася до телефонної станції (саме тоді відвідати мене приїхав мій батько)... Василеві відмовили в розмові, хоч раніше такого не бувало. Мені було шкода, що він так пізно вставав (розмова мала відбутись о дванадцятій ночі), а зі здоров’ям у нього було зле. На засланні Василеві було надзвичайно важко, йому створили жорстокі умови: поселили в гуртожитку, де здебільшого жили люди, які сиділи за кримінальними статтями і які пили, а напиваючись, просто втрачали розум.
Та найсумніше було, коли Василя не хотіли (хоча за правилом повинні були) відпустити до батька, який саме помирав (це був серпень 1978 року). Василь оголосив голодовку і зателефонував мені. Я тут же повідомила про це В’ячеслава Чорновола, Стефанію Шабатуру, а відтак, завдяки В’ячеславові, фактично всі політв’язні в таборах і на засланні оголосили голодовку на підтримку Василя. Пригадую, я тоді написала листа генеральному прокуророві Руденкові, який завершила такими словами: «Поспішіть, генеральний прокуроре, щоб і до вашого ложа не запізнилися ваші сини!». Я не знала, що саме в цей час Руденко лежав при смерті... Василя відпустили в Донецьк попрощатися з батьком.
Після заслання (Василь Стус повернувся до Києва у серпні 1979 року). Василь писав із Києва, що опинився там в глибокій самотності — знаю, як колишні знайомі вміли вдавати, що не бачать тебе... Світ мавпів у нас на очах... Тоді Василь пішов у Гельсинську спілку — фактично вибрав собі другий термін, важкі умови «особого режима», а це постійні перевірки, вилучення всього написаного (так пропала ціла його збірка!) й перекладеного. (З таборового зошита Василя Стуса: «...Я довідався, що людей, близьких до Гельсинської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забрано — крихтя не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відчинилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло — за той кордон, бо хто ж тут, у Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож, її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас». 2 жовтня 1980 року Київський міський суд засудив поета до десяти років таборів посиленого режиму й п’яти років заслання)».
Цікаво й те, що відбувалося після смерті Василя Стуса. От що каже Ірина Калинець про перепоховання письменника: «Коли Дмитро (син Василя Стуса) повернувся, я найперше запитала його, як він зреагував, коли відкрили батькову домовину. А він каже: «Батько не змінився, тільки почорнів». Але ж як, минуло ж кілька років... Тоді я збагнула: вернулися мощі...»
Згадує ті далекі роки й сокамерник Василя Семеновича — Василь Овсієнко. «У лютому 1983 року Стуса запроторили в одиночку на рік. Коли він вийшов звідти, то нас із ним звели у 18-й камері десь на півтора місяця. Я перечитав його грубий саморобний зошит у блакитній обкладинці з кількома десятками віршів, написаними верлібром, та зошит у клітинку з перекладами 11 елеґій Рільке. Тоді я був у тяжкому стані (серце боліло) і не спромігся вивчити жодного вірша, за що себе досі картаю. Та й не сподівався, що нас так швидко розведуть. В останніх листах цю збірку Василь іменує «Птах душі» і пише, що було там до 300 віршів і стільки ж перекладів. Той «Птах» не вилетів з-за ґрат. Це ще один злочин російського імперіалізму проти української культури… І не тішмо себе солодкою казочкою, що рукописи не горять. Михайлина Коцюбинська каже, що Стусова творчість – як дерево з обрубаною вершиною. З п'яти його кучинських років залишилося всього 44 листи, кілька віршів і текст, названий у виданнях «З таборового зошита», про який мова далі».
Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі на черговому засіданні 30 серпня за зверненням громадянки Новиченко розглянула питання про мультсеріал «Південний парк» (South Park), який транслювався в ефірі ТОВ «Музичне телебачення» (телеканал «MTV-Україна») 25 травня цього року з 22:00 до 24:00 години, а також ще одну серію, яка транслювалася нещодавно. Переглянувши відео і заслухавши експертний висновок, члени комісії майже одностайно схилялися до того, що ця анімація належить до продукції, яка містить дитячу порнографію, виробництво та обіг якої у будь-якій формі в Україні забороняються.
В школах Донецької області скорочується кількість класів з українською мовою навчання, заявила донецька правозахисниця Марія Олійник.
«Представники влади скорочення україномовних класів називають «загальною оптимізацією системи освіти», - зазначає вона.
«Так як школи заповнені лише частково, управління освіти вирішило скоротити штат вчителів на 25%. Чомусь під скорочення потрапляють саме україномовні вчителі», - наголосила Олійник. Зокрема, учні одинадцятого класу школи №1 міста Вугледар Донецької області за тиждень до початку навчання дізнались, що їхній україномовний клас ліквідовують.
«Міський відділ освіти вирішив перевести старшокласників україномовного ліцею у школу національних меншин з російською мовою навчання, мотивуючи це необхідністю зекономити бюджет», - наголошується у повідомленні. Більшість батьків написали заяви про переведення учнів до іншої школи, зокрема, «через погрози директора школи знизити дітям оцінки».
«Вчителі і директор конфліктної школи від коментарів відмовляються, бо, за їхніми словами, бояться керівництва. Але, як кажуть батьки, педагоги схиляються до збереження україномовного классу», - наголосила Олійник. За її словами, на початку літа керівник Донецького облуправління освіти Володимир Соловйов запевняв батьків, що клас ніхто закривати не буде. Втім, це зробили зі вказівки начальника міського відділу освіти Вугледара Володимира Войцеховського.
Неодмінно треба повернутися до теми Ukrainian Village, але вже ближче до Різдва, щоб відчути святковий настрій, який панує в будинках місцевих мешканців. А поки що варто, напевно, зануритися в метушню Манхеттена.
Хоча фактично East Village втратив свій український характер, квартал, як і раніше дуже популярний серед наших іммігрантів. Справа в тому, що довгий час «Східне Село» вважалося вкрай небезпечним і непрестижним місцем для спокійного розмірного життя. Тому бажанням українців із середнім заробітком було швидше покинути околицю.
Нажаль, українську майже ніде не почуєш. Зате в East Village все ж таки є «Український музей», ресторан національної кухні, невелика крамниця сувенірів (якщо, звичайно ж, її ще не перекупили), греко-католицький храм, і кафе з назвою «Веселка», яке має господаря очевидно не українського походження. «Український квартал», як такої, не має більше нічого спільного з нашими іммігрантами.
23 серпня 2010 року в селі Зміївка Бериславського району Херсонської області було урочисто відкрито меморіал «Борцям за Волю України». Меморіал споруджено у формі сонячного годинника: у центрі годинника - двохметровий гранітний обеліск з вигравіруваним золотим тризубом, під ним напис: «Борцям за волю України».
На циферблаті годинника замість цифр – видатні дати української державності та гасло «Майбутнє держави залежить від нас». Зі сходом сонця тінь від обеліска проходить основними датами української державності: визвольна війна Богдана Хмельницького, IV Універсал, Акт Злуки, Акт 30 червня, Акт проголошення Незалежності 24 серпня 1991. Після опівдня тінь рухається написом «Майбутнє держави залежить від нас», - наче нагадуючи, що без минулого немає майбутнього, а майбутнє у наших руках.
Початок свята ознаменував мешканець Херсона, кулеметник УПА Іван Терлецький, який перерізав святкову стрічку перед меморіалом. Освятити меморіал прибули представники трьох конфесій: УПЦ КП, УАПЦ та УГКЦ. Перед сільською громадою було зачитано імена воїнів-херсонців Армії Української Народної Республіки та воїнів і підпільників УПА, сім’ї яких нині живуть у Зміївці, - загалом понад 150 імен. За українськими героями була відправлена панахида.
З вітальним словом до селян звернулись сільський голова та голова Бериславської РДА, голова шведської громади села. Чиновники відзначили, що Бериславщина славна своїм внеском у боротьбу за незалежність. «10 лютого 1919 року воїни Бериславської охоронної сотні Армії Української Народної Республіки під командуванням сотника Осавуленка розбили загін більшовиків у Свято-Григорівському Бізюковому монастирі, що знущались з монастирської братії. Цим подвигом херсонські петлюрівці здобули собі добру славу серед місцевого люду, яка збереглась і дотепер», - зазначив Зміївський сільський голова.
Відкриття першого на Херсонщині українського військового меморіалу супроводжувалось насиченою культурною програмою: виступом народних музичних колективів (українських, шведських та німецьких), поетичними читаннями, відкриттям у селі виставки з історії Перших Визвольних Змагань. На відкриття меморіалу прибули ветерани УПА з Херсона та області, які мали можливість зустріти у Зміївці своїх побратимів по зброї (у селі Зміївка нині проживає шестеро учасників збройної боротьби за незалежність). Ініціатором спорудження меморіалу виступила Херсонська міська організація Спілки Української Молоді в Україні за сприяння благодійної ініціативи «Героїка». Жертводавець – народний депутат Андрій Шкіль. Активну участь у зборі коштів та організації святкових заходів взяли на себе самі мешканці Зміївки. Біля меморіалу встановлено одинадцятиметрову щоглу на якій піднято державний прапор. Відтепер Херсонщина на офіційному рівні вшанувала борців за самостійність.
Напередодні Дня незалежності в Сімферополі на меморіалі жертвам депортації було виявлено напис «Крим український, а не татарський. Слава Україні!». Невідомі також намалювали на пам'ятнику герб - тризуб. Крім того, на написі «Це не повинно повторитися» вандали зафарбували слово «не».
У цей же день невідомі намагалися підпалити ворота мечеті Сеїт Сеттар у Сімферополі й розмалювали їх образливими для кримських татар написами.
23 серпня у День пам'яті жертв тоталітарних режимів кримські татари спільно з рухівцями і членами Конгресу українських націоналістів розгорнули гасла, що засуджують злочини сталінізму, нацизму, і т.п.
Сьогодні у Києві представники національно-патріотичних організацій України біля пам’ятника жертвам Голодомору вшановували тих, кому не вдалося пережити часи комуністичного терору. Цього дня в Європі вшановують пам’ять жертв усіх тоталітарних та авторитарних режимів.
Цього року організатори акції вирішили нагадати громадськості, що не лише діяльність нацистів є злочином проти людства. На їхню думку, значно більшим є те зло, яке на українських землях чинив комуністичний режим. За даними європейських дослідників, у світі близько 95 мільйонів людей загинули від комуністичного режиму. Із них на колишній Радянський Союз припадає понад 20 мільйонів.
А на Луганщині у селі Можняківка, що у Новопсковському районі, на День Незалежності місцева інтелігенція збирається біля могили вояків УНР, вшановуючи героїв національно визвольної боротьби. У 1918 році на території нинішньої Луганської області бойову службу ніс Запорозький корпус Армії УНР. Солдати цього підрозділу виконували фактично функцію прикордонників, боронячи рубежі української республіки від більшовиків та денікінців.
Приморським бульваром лунає гімн України – таке в Одесі почути можна нечасто. Акапело співають всі: і молодь у джинсах, і вже літні жінки у традиційному святковому українському вбранні. Сьогодні натовп на Потьомкінських сходах вітає із Днем Незалежності свою державу. У рамках «Вишиванкового фестивалю», що вже вдруге триває в алеях Приморського бульвару, мешканці та гості міста мали змогу поринути у атмосферу свята, послухати гру музик-бандуристів та власне придбати вишиванки для всієї родини.
До стендів із вишиванками дістатися майже неможливо – величезним попитом користується в одеситів та туристів українське національне вбрання. Майстрині з численних регіонів країни не встигають відповідати на питання журналістів, адже треба розповісти гостям ярмарку про чергову сорочку. Більш того, одесити скористалися рідкісною можливістю продемонструвати свої родинні вишиванки, яким подекуди більше, ніж півстоліття. Пані Наталя, власниця такої сорочки, розповідає враження від фестивалю: «Я іду і от кажу чоловіку, що це прекрасно. Минулого року менше людей виставляли свої роботи. А ось вдруге бачимо, що все збільшується, Слава Богу».
Музичним фоном для всіх гостей фестивалю стала чарівна кобзарська музика та співи музик-бандуристів. Одесит Олекса Губський вже багато років захоплюється бандурою та розповідає історію свого інструменту: «Це старосвітська кобза, вересаївська. Дуже старий архаїчний інструмент. Лише зусиллями української інтелігенції цей інструмент на початку ХХ ст. був відроджений».
Та найважливішою подією першого дня фестивалю стало урочисте піднесення українського прапора вгору Потьомкінськими сходами. Півсотні волонтерів під звуки козацького маршу підняли до гостей фестивалю величезне полотно, щоб разом із усіма заспівати державний гімн та народні пісні.
Святкування Дня Незалежності триватиме кілька днів. У програмі фестивалю – змагання з поїдання вареників, перегляд українських фільмів просто неба, літературні читання. Цими днями ніхто не залишить Приморський бульвар без жовто-блакитної стрічки на грудях.
Письменник і політолог Володимир Цибулько просто здивував громадськість, розповівши шокуючу правду – в Україні виявляється є (доколє?) російськомовні бандерівці. Він пояснив, що «це люди, які у побуті користуються російською мовою, але мислять як західно-українці».
А от і пряма мова: «Стався дивний феномен, коли мова – це лише спосіб передачі інформації. За роки незалежності виробилась система коректного білінгвізму, коли люди поділяють ті ж цінності і не зважають на мову спілкування. Мова перестає бути кодифікатором ідентичності. Свого чи чужого визначає не мова, а однакові цінності. Комплекс Батьківщини важливіший, ніж те, хто ти на Батьківщині – українець чи росіянин. Ти просто патріот України».
Коментарів 2
yark в друзья
